НТБ КНУТД

28 квітня в Україні та світі відзначають Всесвітній день охорони праці. Тема 2026 року, визначена Міжнародною організацією праці, — формування здорового психосоціального робочого середовища.

Сьогодні безпека праці — це вже не лише про техніку безпеки чи фізичні ризики. Це також про психологічний стан людини, рівень стресу, взаємини в колективі та відчуття захищеності на роботі.

Для України в умовах війни ці ризики посилюються. Повітряні тривоги, ризики для життя, тривала напруга, кадровий дефіцит і підвищене навантаження — це реальність, у якій працюють люди. Ігнорувати цей фактор означає недооцінювати причини травматизму та втрати працездатності.  Бо в основі безпеки праці завжди стоїть людина.

Система безпеки праці на підприємстві не обмежується одним документом. Вона базується на цілій системі законів, підзаконних актів, стандартів і правил, які регулюють усі аспекти роботи.

Основні законодавчі акти з охорони праці в Україні:

• Конституція України – це основний документ держави, який закладає базові принципи безпеки праці. У ній закріплено згідно ст. 43 кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
• Кодекс законів про працю України – регулює трудові відносини і містить норми, які безпосередньо стосуються безпеки праці. Зокрема Глава XI КЗпП (ст. 153 та 173-1) встановлює обов’язки роботодавця створювати безпечні умови.
• Закон України «Про охорону праці» – це ключовий спеціалізований документ, який деталізує вимоги до безпеки праці. У ньому визначено систему управління,  охороною праці, обов’язки роботодавця, права працівників, вимоги до навчання та інструктажів. Фактично, цей закон є основою, на яку спираються всі інші закони про охорону праці.
• Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Цей документ регулює питання компенсацій і страхування у разі нещасних випадків. Він визначає порядок виплат постраждалим, відповідальність роботодавця, механізм соціального захисту.

Підзаконні нормативно правові акти з охорони праці:

Постанови Кабінету Міністрів України.

Накази міністерств та інших центральних органів.

Галузеві правила, положення та інструкції.

Національні стандарти та технічні регламенти.

Література з питань охорони праці розміщена у читальній залі обслуговування читачів (прим. 1-0394).

Колись це були цілі віхи: перша річниця Чорнобиля, друга… Знань катастрофічно не вистачало, ми ловили кожне слово, вишукували будь-яку інформацію, вчились читати поміж рядків. Бо для нашого покоління це була перша така біда, що ставила під сумнів можливість існування цілих сіл, міст, всієї країни. З бібліотек зникли підручники з ядерної фізики, кожна журнальна публікація ставала сенсацією, люди вперше звертались хто до Біблії, а хто до астрологів і екстрасенсів. Люди з «найкращою в світі освітою» виявились геть не готовими до такого виклику – ані морально, ані інформаційно, і надолужували на ходу недостатні знання.

Найпершою і найгрунтовнішою книгою про Чорнобиль стала книга Юрія Щербака «Чорнобиль». Це був чесний щоденник епохи, написаний людиною, яка розуміла і біологічну, і соціальну небезпеку того, що сталося. Юрій Щербак – не просто письменник, а лікар-епідеміолог, науковець, написав її «по гарячих слідах» і опублікував у 1987–1989 роках. Це наклало особливий відбиток на текст: він поєднує в собі точність розслідування та глибокий гуманізм.

«Час, що сплив після аварії, надто ж перші, найтяжчі місяці, що тривали, здавалося, цілу вічність, можна поділити на кілька епох, етапів, періодів, стадій,— називайте як завгодно,— із своїми особливими рисами і прикметами, чітко окресленими строками — від дивовижної за красою, у білосніжному цвітінні садів і повноводді річок української трагічної весни вісімдесят шостого року, яка віднині увійде у всі підручники історії, у всі хроніки і легенди людства, до глибокої туманної осені, коли в Чорнобилі відбувся мітинг: завершилися роботи по зведенню саркофага — споруди, яка закрила розлом четвертого блока.

Рік— мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Та за цей рік — ні, не за рік, лише за кілька місяців — ми всі стрімко прозріли, подорослішали на цілу епоху, ми стали жорсткіші й вимогливіші і до самих себе, і до тих, хто приймає відповідальні рішення, до тих, у чиїх руках людське існування і доля природи; ми стали інакше, суворіше оцінювати справи і вчинки, здійснені упродовж тих місяців, слова, виголошені і надруковані у цей важкий для народу нашого час.

Бо надто вже високою ціною довелося і ще доведеться заплатити за Чорнобиль».

Юрій Щербак був одним із перших, хто отримав доступ до свідчень безпосередніх учасників подій у перші місяці після аварії. У книзі багато фактів, цифр та технічних деталей, які подані через призму людського сприйняття. Він детально реконструює події ночі 26 квітня та наступних днів.

Як медик, автор приділяє велику увагу фізіологічному та психологічному стану людей. Він описує роботу лікарів 6-ї клінічної лікарні в Москві, куди везли перших пожежників, симптоми променевої хвороби та те, як медицина того часу намагалася (і часто не могла) впоратися з небаченим масштабом ураження.

Книга писалася, коли СРСР ще існував, і багато інформації про причини аварії було засекречено. Щербаку доводилося маневрувати між правдою та цензурою, але він зміг максимально чесно (наскільки це було можливо в 1987 році) висвітлити безвідповідальність і помилки керівництва та технічні недоліки реактора РБМК.

Автор робить акцент на тому, що катастрофу зупиняли не накази зверху, а жертовність конкретних людей: операторів станції, пожежників, водіїв швидких, вертолітників. Юрій Щербак з повагою ставиться до своїх героїв, намагаючись зберегти їхні імена для історії.

«З-поміж усього написаного в Україні про Чорнобиль … твір Щербака стоїть осібно. По-перше, він написаний «не так», як звикли у нас писати – тут маємо естетику літературного мінімалізму. Тут, по суті, «немає літератури» в тому розумінні, в якому ми звикли бачити її в нас. Так зване зображене слово відступило під шквалом інформації, гіпотез про вплив катастрофи на людину й природу, монологів людей, які опинилися в епіцентрі подій. Естетика тут поступилася місцем етиці... А про кон’юнктурні екзерсиси здебільшого на сторінках газет «Правда», «Известия», «Радянська Україна» то вже й не говоритимемо – то все було на замовлення; для того, щоб заспокоювати й дурити народ.» (Михайло Слабошпицький).

Потім ми звикли до Чорнобиля, до свого статусу, до доступності інформації. Дати вже згадували в основному тільки «круглі», пересічні громадяни почали заздрити пільгам чорнобильців…

І тоді, через більш як десять років після аварії, з’явиться «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» Світлани Алексієвич – мабуть її найсильніша і найболючіша книга. Український переклад зробила Оксана Забужко.

Це не підручник з історії чи звіт про технічні причини аварії. Це «історія почуттів». Алексієвич працювала над книгою понад 10 років, записавши інтерв'ю з більш ніж п’ятистами свідками: ліквідаторами, пожежниками, вченими, політиками та звичайними селянами, які відмовилися покидати свої домівки…

Книга складається з монологів. Авторка ніби зникає, даючи можливість героям говорити самим. Це створює ефект максимальної щирості, де кожен голос – це окрема трагедія.

Головна думка книги: Чорнобиль – це не просто катастрофа, це подія, для якої у людства не було мови. Люди воювали з «невидимим ворогом» (радіацією) методами Другої світової війни. Це було для нас на той час тим, що виходить за межі нашого розуміння часу та смерті.

Тема кохання на тлі смерті. Розповідь Олени Ігнатенко про те, як вона доглядала за вмираючим чоловіком, стала основою для декількох фільмів про Чорнобиль. Це історія про те, що кохання виявилося сильнішим за страх перед смертельною радіацією.

Книга також піднімає питання ціни людського життя в тоталітарній системі. Ліквідатори йшли на дах реактора не лише тому, що їх змушували, а тому, що відчували свій обов'язок.

Світлана Алексієвич так же, як і Юрій Щербак, пише, як держава намагалася приховати масштаби трагедії, і як ця брехня вбивала людей ефективніше за саму радіацію.

«Ми — свідки Чорнобиля... Ми ще не знаємо, як з цим жити. Ми використовуємо слова з іншого часу. Ми відчуваємо щось, що не вкладається в наш досвід».

Це не розважальне читання, а глибоке занурення в людський біль, який письменниця перетворює на високу літературу.

Чому ми знов і знов повертаємось до літератури про Чорнобиль?

Бо війна. Хто тоді міг подумати, що ця трагедія – це тільки початок? Що безумні у своїй ненависті московити через майже сорок років будуть стріляти по Чорнобильській станції і знов і знов наражати людство на смерть і небезпеку. А значить тема ця ще довго не втратить своєї актуальності. Знов і знов одні будуть нищити і вбивати, а інші героїчно захищати в ім’я збереження життя!

Ліна Костенко

Атомний Вій опустив бетонні повіки. 
Коло окреслив навколо себе страшне. 
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! 
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв, — 
чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали. 
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?! 
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені 
нікого з вас довіку не простять!

У рамках відзначення Всесвітнього дня книги та авторського права науково-технічну бібліотеку КНУТД 22 квітня 2026 року відвідали студенти факультету ККІ кафедри цифрового мистецтва.

Зустріч проходила у вигляді неформальної екскурсії, де студенти отримали можливість ознайомитись з історією університету та бібліотеки, побачити та погортати видання ХХ, ХІХ століть, сучасну літературу.

Завідуюча відділу зберігання фондів Людмила Крехова  продемонструвала бібліотечну колекцію видань по історії костюму, періодичні журнали мод та ілюстровані альбоми різних років та країн. Молодь зацікавили поважні енциклопедичні видання, найдавніші книги бібліотеки, особливості їх оформлення, шрифти.

Завершилась екскурсія у читальній залі відділу обслуговування. Завідуюча відділу Олена Іщук провела користувачів тематичними локаціями читального залу, розповіла про фонди, можливості електронної бібліотеки.

НТБ КНУТД висловлює подяку викладачам кафедри цифрового мистецтва Анні Волошенко та Альоні Анреєвій за сприяння підвищенню інформаційної та національно-патріотичної культури студентів.

ДНТБ України підготувала серію методичних матеріалів з відкритого доступу та відкритої науки: практичні інструменти для університетів та наукових установ України.

Методичні рекомендації ДНТБ України з питань відкритого доступу та відкритої науки

Не секрет, що Київський національний університет технологій та дизайну розташований в одному із найдавніших районів Києва — Печерську. Район, який сповнений історичними, культурними пам’ятками світового та місцевого значення. У дописі розповідаємо про ще одну віднайдену пам’ятку, на цей раз ботанічну.

Нещодавно, ЗМІ оприлюднили рішення   Київської міської ради про оголошення вікового дерева – Дуба Миколи Пимоненка –  ботанічною пам’яткою природи місцевого значення. Про це повідомили в Департаменті захисту довкілля та адаптації до зміни клімату КМДА.

Дерево розташоване на вулиці Сергія Гусовського, 12/7 і знаходиться біля головного корпусу КНУТД з правої сторони. За оцінками фахівців, це дуб звичайний віком понад 300 років, який має значну екологічну, історичну та культурну цінність як складова міської екосистеми Києва. Дослідження дерева проводили науковці Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка, які підтвердили його цінність і належність до вікових дерев.

Свою назву — «Дуб Миколи Пимоненка» дерево отримало від картини українського художника Миколи Пимоненка «Вихід з церкви у Страсний Четвер» (1904 рік), де воно зображено.

 Картина демонструє звичай прихожан нести додому запалену свічку після богослужіння додому та передає атмосферу християнського свята. Робота вражає невимовною колористичною красою, де передано поєднання природного місячного світла і світла, створеного людиною, на перший погляд штучного, а насправді духовного.

На жаль, університетська спільнота не зможе побачити храм Святої Ольги, зображений на картині відомого художника. Святиня знаходилася на розі сучасних вулиць Панаса Мирного та Сергія Гусовського, була освячена у 1835 році на честь київської княгині Ольги. За свідченням краєзнавців, проста прямокутна споруда була збудована у перехідних формах від класицизму до візантійського стилю, з ампірною банею та портиком. У 1885—1886 роках до церкви була прибудована двоярусна дзвіниця. Автором проєкту став відомий київський зодчий Володимир Ніколаєв, що обіймав посаду єпархіального архітектора.

У 1934 році після перенесення столиці з Харкова до Києва, більшовицька влада планувала декілька варіантів розміщення урядового центру та головної площі міста. Як один з варіантів розглядалася також Печерська площа, тож невдовзі церкву закрили. До знесення у 1936 році її приміщення використовували як гуртожиток для робітників заводу «Арсенал».

Пишаємось тим, що маємо можливість працювати і навчатись в історичному місці та закликаємо разом відкривати та зберігати історичну пам'ять міста, країни, народу!

Текст: Людмила КРЕХОВА

Доброю традицією науково-технічної бібліотеки КНУТД є організація та проведення майстер-класу по писанкарству. Ініціатором заходу виступила Первинна профспілкова організація студентів КНУТД та запрошена майстриня — кандидатка філософських наук, доцентка  кафедри сценічного мистецтва і культури, факультету культури і креативних індустрій КНУТД Руслана Множинська.

Для українців писанка — це не просто розфарбоване великоднє яйце, а прадавній символ  всесвіту, магічний оберіг, культурний код. Вона поєднує в собі дохристиянські вірування про зародження світу та християнське розуміння Воскресіння Христа. Візерунки та кольори писанки символізують життя, сонце та весняне відродження.

Майстер-клас розпочався лекцією Руслани Множинської про глибокий зміст писанкарства, історію, традиції, значення символів великодніх писанок, яка супроводжувалась візуальним рядом. Згодом учасники розпочали цікавий та водночас скрупульозний процес розфарбовування писанок.

У читальній залі бібліотеки панувала неймовірна атмосфера світла,  творчості, тихої радості, аромат воскових свічок. Роботи учасниць, а це були студенти різних факультетів університету, вражали своєю індивідуальною неповторністю та щирістю. Ми всі зробили ще один крок до української культури та власної ідентичності.

НТБ КНУТД висловлює щиру подяку:

Кандидатці філософських наук, доцентці  кафедри сценічного мистецтва і культури, факультету ККІ Руслані Множинській

Т. в. о. голови Первинної профспілкової організації студентів КНУТД Анні Комендант.

Книга Артема Чапая «Не народжені для війни» вражає своєю щирістю. З одного боку в наш час важко когось здивувати щирістю – про війну тільки так і можна писати: багато хто має мілітарний досвід, фальш зразу помітна. А з іншого – автор торкається дуже чутливих наразі тем: відношення до війни, готовності стати на захист рідних, ухилянтства, мобілізації… Книга, повна рефлексій і роздумів. Погляд зсередини. Суспільство і так вкрай напружене і знервоване: хтось воює, хтось вже втратив чоловіків і дітей, хтось живе на межі можливостей, в постійній тривозі за рідних у війську, хтось працює на перемогу, волонтерить, а хтось місяцями не виходить з дому… Всі все розуміють, частіше всього не засуджують, але важко зберігати спокій і об’єктивність в нерівних умовах.

Артем Чапай, письменник і журналіст, сорок років свого життя був принциповим пацифістом, захоплювався Сковородою, любив "сковородувати" - подорожувати пішки без особливої мети і розмовляти з простими людьми. Такі ж погляди мала його дружина. Ця єдність лівих ідеалістських переконань наповнювала їхню сім’ю, крім кохання, сенсами і спільним світобаченням. В такому дусі вони і синів своїх виховували. Але ж це було до війни.

«Абстрактний пацифізм – це привілей тих, хто не постає перед екзистенційним вибором і може собі дозволити просто теоретизувати. Бути пацифістом у мирний час – це як бути веганом, поки не їси. Проти бомб і ракет петицію не напишеш. Ненасильницький опір проти Мороку відбуватиметься на тлі загибелі і тортур. У тому числі цивільних».

«Що відбувається всередині людини, яка ніколи й гадки не мала брати до рук зброю? Людини, як тепер кажуть, не народженої для війни? Людини, що роками планувала тікати й ховатися? Чому і як вона змінює свій погляд? Що, що саме відбувається всередині? Уже третій рік – скоро четвертий – в армії я рефлексую про це. Розкручую, розплутую клубок. Але досі розумію не все. Хоча, здавалося б, достатньо подивитись у власну душу».

Коли автор прийняв для себе найважливіше рішення – йти у військо, він боявся сказати про нього дружині і близьким. Боявся, що його не зрозуміють. Проте його дружина знала, що саме так і буде, знали батьки, знали друзі. «Можливо, близькі часом знають тебе краще, ніж ти сам».

«Я чітко пам’ятаю своє головне почуття в перші дні, коли на Україну насувався Морок. Я відчував любов. Всеохопну любов. І солідарність з усіма, кого бачив, і про кого думав.

Потім це почуття розщепилося. На початку здавалося, що ми всі в одному човні. Однак різні люди, природно, почали робити різний екзистенційний вибір. Тепер я мушу силоміць збирати свої почуття любові і солідарності докупи. Якщо не робити свідомого зусилля волі, інстинктивна солідарність обмежується лише тими, хто теж вирішив боротися, приєднатися до Опору».

Артем Чапай відверто пише про свої токсичні почуття до тих, хто залишився в мирному житті «тихенько пересидіти». Бо він ніколи так надовго не розлучався з дітьми, і боявся, що загине, так їх і не побачивши. Це був не страх, і не депресія, це був «болючий пошук справедливості всередині власного суспільства». Автор нікого не засуджує, входить в ситуацію тих, хто не готовий іти воювати, кому не дозволяє здоров’я, або сімейні обставини, але… Але давайте бути чесними: «культурний фронт», «інтелектуальний фронт», «науковий фронт», «економічний фронт»… Це просто виправдання.

«Частіше, ніж хотілося б, доводиться чути думку, ніби «особливим» людям – таким, як письменники чи музиканти, чи … знає хто, - не варто брати безпосередньої участі у війні. Іноді подібне кажуть, наприклад, про журналістів, про спортсменів або інших публічних людей, ну і далі за довгим списком професій – від ІТ до біології.

Я цілком добре сприймаю людей, які чесно кажуть, що бояться смерті. Я сам її дуже боюся. Значно гірше приймати пояснення про те, що хтось вважає себе кориснішим» в інших ролях».

І, звичайно, найважливіше місце в книзі займають розповіді про побратимів, про тих, хто був пліч-о-пліч в найважчі дні. Люди освічені і прості, різні за характерами, віком, всім тим бекграундом, який тягнеться за кожним, впливаючи на рішення і вибір. І вони свій вибір зробили. Для багатьох несподіваний і складний, але єдиний з можливих на той момент.

Саме тому, що подібний вибір – краще бути діячем і бігти назустріч Мороку, ніж бути жертвою й бігти від Мороку – саме тому, що подібний екзистенційний вибір зробили сотні тисяч людей, Україна «ще не вмерла».

Воєнна доля наразі їх роз’єднала фізично, але не духовно. Одні загинули, інші потрапили в полон, хтось отримав важкі поранення, комусь вдалося перевестися в тилові частини, дехто переїхав за кордон… Так як було раніше, вже ніколи не буде.

«Україна досі тримається перед лицем Мороку передусім за рахунок отієї справжньої «ось-України», всіх тих непоказушних, або й показушних, приємних і неприємних, звичайних надзвичайних людей, які носять не тільки патріотичні дизайнерські світшоти й вишиванки, а й піксель із мультикамом. Людей, не народжених для війни».

Спільнота КНУТД 26 лютого 2026 року відзначила День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на згадку та вшанування мужності тисячі жителів Кримського півострова, які 26 лютого 2014 року вийшли у Сімферополі на мітинг на підтримку територіальної цілісності України. А також всіх, хто продовжував і продовжує чинити опір окупантам на півострові. Адже боротьба триває.

Науково-технічна бібліотека КНУТД виступила організатором круглого столу «Крим: історія спротиву», що відбувся цього ж дня, у Молодіжному бізнес-центрі КНУТД.

Учасники згадали хронологію незаконного захоплення та тимчасової окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя Російською Федерацією за допомогою тесту «Що ти знаєш про День спротиву окупації Криму?», розробленим Кримськотатарським Ресурсним Центром.

Жваве обговорення викликало питання системних порушень основоположних прав людини, репресій щодо корінного кримськотатарського народу, фабрикування «кримінальних» справ, насильницькі зникнення, загибелі. І попри переслідування окупантами, спротив жителів Криму різними способами: від мирної громадської активності до участі у захисті України на передовій чи у тилу ворога.

Культурний блок круглого столу розширив знання присутніх по історії, культурі та традиціях Криму. Розмова супроводжувалась візуальним матеріалом, зокрема з  виставки Скарбниці Національного музею історії України на території Києво-Печерської лаври «Скарби Криму ‒ Повернення». Неабиякий інтерес спричинив огляд книги молодої української авторки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля», роману, який став одним із найкращих сучасних літературних творів про Крим.

Для більш грунтовного вивчення проблематики Криму була представлена тематична виставка літератури «Крим ‒ це Україна» та підготовлено рекомендований список літератури.

Науково-технічна бібліотека КНУТД запрошує усіх поціновувачів українського літературного слова взяти активну участь у Всеукраїнській інформаційно-просвітницькій тематичній акції «Національний тиждень читання поезії», організованій Українським інститутом книги.

Цьогоріч він відбудеться з 16 по 22 березня 2026 року. Тема — «Золотий гомін», натхненна однойменною ліричною поемою Павла Тичини.

«Золотий гомін» Павла Тичини 1917 року — про духовне відродження українського народу, його,таку бажану свободу, нерозривну з відчуттям тривоги, наскрізним для всієї поеми. Рядки твору через понад століття не втратили своєї актуальності. «Золотий гомін» знову звучить про те саме: волю, надію і світло, огонь, що перемагає.

Об’єднаймося навколо поетичного тижня читання, щоб віднайти близькі своєму серцю рядки, відкрити нові імена та тексти, а головне — почитати поезію та розділити між собою трохи світла.

Під час Тижня читання поезії НТБ КНУТД пропонує долучитися до активності, що стала традиційною, а саме до  «Бінго української поезії» у наступних категоріях:

День 1. 16 березня. Звучання війська

Читаємо поезію війни

День 2. 17 березня. Звучання класики

Обговорення твору Павла Тичини «Золотий гомін»

День 3. 18 березня. Звучання покоління

Розмова про те, що хвилює

День 4. 19 березня. Звучання серця

Слова про рими почуттів

День 5. 20 березня. Звучання музики

Співаємо разом!

Місце проведення: НТБ КНУТД, читальна зала (прим. 1-0394).

Український інститут книги запрошує вас протягом тижня активно долучатися до онлайн-активностей:

• «Бінго української поезії»: ми сформували 7 поетичних категорій. Пропонуємо усім охочим долучитися до цієї активності та розповісти про улюблені та важливі поетичні рядки, обравши одну з категорій чи всі;

Онлайн-фестиваль читання поезії «Золотий гомін», у межах якого українські поети та поетки у запланований час читатимуть свої твори в прямому ефірі на своїх сторінках у соцмережах

Реєстрація

Також буде створена традиційна інтерактивна мапа офлайн подій, на якій ви вже можете реєструвати свої заходи.

Допис створено за допомогою візуальних матеріалів, рекомендованих організаторами.

"Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або не має значення".

Не бійтеся товстих книжок. Купуйте, носіть із собою на роботу, читайте в транспорті... Вони того варті. Ви зануритесь в дивовижний світ, матимете змогу дослідити його по міліметру, не поспішаючи, крок за кроком, розгадуючи загадки, передбачаючи наступні дії героїв, намагаючись пов'язати між собою весь масив фактів, міфів, життів і емоцій...

"Книга Еміля" Ілларіона Павлюка дуже особиста, торкається чутливих тем. Вона про життя і смерть, про любов і байдужість, про мрії і надії, про те, як працює наша пам'ять, про батьківство і дитинство, про дружбу і про вірність... Про те, як важко буває вирватись з лабіринтів спогадів і жити далі. Про те, що не варто завжди всьому шукати причини і боятись наслідків. Іноді якісь події просто трапляються, і ніхто в них не винен, і як би не було боляче, треба жити і любити далі.

Книга така багатошарова і багатогранна, в ній стільки сенсів і прихованих підтекстів, що навіть непідготовлений читач знайде в ній свою історію, скоріш за все психологічну. А читач-гурман буде насолоджуватись відсилками до скандинавської міфології і натяками на хитросплетіння доль героїв. А читач-любитель фентезі знайде в цій книзі вишукані фентезійні ходи і фентезійних персонажів.

Я особисто як читач належу до першої категорії.  І тому для мене це перш за все історія травмованої тривожної дитини, яка не може спати і відчайдушно шукає маминої любові, і травмованої мами, яка в тенетах своєї депресії цієї любові віднайти і дати сину не в змозі. Хлопчик Еміль, який пережив втрату старшого братика Левчика,  ерудований і начитаний, в незвичних ворожих умовах, не маючи підтримки дорослих і друзів, поринає в світ своїх фантазій, в яких намагається повернути час назад і врятувати свою маму від забуття. Це найдоступніший шар, те, що лежить на поверхні і першим приходить в голову. Але і найбільше торкається серця, бо, думаю, кожен із нас був у своєму житті і покинутим самотнім Емілем, і депресивною мамою, і поганим другом Булдаковим, який не вміє мріяти, і навіть бездушною Степанидою Купріянівною, вчителькою, яка ненавидить весь світ в цілому і дітей зокрема. «В кожному з нас живе і герой, і сволота. Питання, кому частіше ми надаємо право голосу».

Письменник, який сам в дитинстві втратив брата, а потім, в дорослому віці, і власну дитину, так тонко і достовірно передає почуття, думки і поведінку людей, які пережили такий досвід, що читаючи, ти просто забуваєш дихати. Ти настільки переповнюєшся любов'ю і розумінням, що, здається, вони от-от почнуть сльозами переливатися через край. І це те розуміння, яке зараз, під час війни, може в тій чи іншій мірі стосуватися кожного.

Але ж на відважного читача ще чекають Маяк Мадґулу і Криниці Долі, які виконують бажання,  Серцесховище і Сад слимаків, дев'ять ключів і Путівник. І Еміль в своїй подорожі зустріне  мартина, йотуна Б'юле і русалку Аврору,  Хенті-Менті і Гастропода, і ще безліч зрозумілих і незрозумілих героїв, які зникатимуть і з'являтимуться, щоб змінювати докорінно сюжет і сенс того, що відбувається. Отже, нудьгувати не буде часу, пристібніться міцніше, і захоплюючої вам подорожі світами Ілларіона Павлюка!

«Життя — це все, що від зараз і далі. Інше — спогади».

Якщо ви ще не читали книжок цього письменника і чуєте це ім’я вперше, познайомитися з ним ближче можна тут ще до початку читання книжки.

Детальніше розібратися у відсилках до символів і міфів, ви можете тут.

І, нарешті, розібрати психологічну лінію можна тут.