НТБ КНУТД

Колись це були цілі віхи: перша річниця Чорнобиля, друга… Знань катастрофічно не вистачало, ми ловили кожне слово, вишукували будь-яку інформацію, вчились читати поміж рядків. Бо для нашого покоління це була перша така біда, що ставила під сумнів можливість існування цілих сіл, міст, всієї країни. З бібліотек зникли підручники з ядерної фізики, кожна журнальна публікація ставала сенсацією, люди вперше звертались хто до Біблії, а хто до астрологів і екстрасенсів. Люди з «найкращою в світі освітою» виявились геть не готовими до такого виклику – ані морально, ані інформаційно, і надолужували на ходу недостатні знання.

Найпершою і найгрунтовнішою книгою про Чорнобиль стала книга Юрія Щербака «Чорнобиль». Це був чесний щоденник епохи, написаний людиною, яка розуміла і біологічну, і соціальну небезпеку того, що сталося. Юрій Щербак – не просто письменник, а лікар-епідеміолог, науковець, написав її «по гарячих слідах» і опублікував у 1987–1989 роках. Це наклало особливий відбиток на текст: він поєднує в собі точність розслідування та глибокий гуманізм.

«Час, що сплив після аварії, надто ж перші, найтяжчі місяці, що тривали, здавалося, цілу вічність, можна поділити на кілька епох, етапів, періодів, стадій,— називайте як завгодно,— із своїми особливими рисами і прикметами, чітко окресленими строками — від дивовижної за красою, у білосніжному цвітінні садів і повноводді річок української трагічної весни вісімдесят шостого року, яка віднині увійде у всі підручники історії, у всі хроніки і легенди людства, до глибокої туманної осені, коли в Чорнобилі відбувся мітинг: завершилися роботи по зведенню саркофага — споруди, яка закрила розлом четвертого блока.

Рік— мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Та за цей рік — ні, не за рік, лише за кілька місяців — ми всі стрімко прозріли, подорослішали на цілу епоху, ми стали жорсткіші й вимогливіші і до самих себе, і до тих, хто приймає відповідальні рішення, до тих, у чиїх руках людське існування і доля природи; ми стали інакше, суворіше оцінювати справи і вчинки, здійснені упродовж тих місяців, слова, виголошені і надруковані у цей важкий для народу нашого час.

Бо надто вже високою ціною довелося і ще доведеться заплатити за Чорнобиль».

Юрій Щербак був одним із перших, хто отримав доступ до свідчень безпосередніх учасників подій у перші місяці після аварії. У книзі багато фактів, цифр та технічних деталей, які подані через призму людського сприйняття. Він детально реконструює події ночі 26 квітня та наступних днів.

Як медик, автор приділяє велику увагу фізіологічному та психологічному стану людей. Він описує роботу лікарів 6-ї клінічної лікарні в Москві, куди везли перших пожежників, симптоми променевої хвороби та те, як медицина того часу намагалася (і часто не могла) впоратися з небаченим масштабом ураження.

Книга писалася, коли СРСР ще існував, і багато інформації про причини аварії було засекречено. Щербаку доводилося маневрувати між правдою та цензурою, але він зміг максимально чесно (наскільки це було можливо в 1987 році) висвітлити безвідповідальність і помилки керівництва та технічні недоліки реактора РБМК.

Автор робить акцент на тому, що катастрофу зупиняли не накази зверху, а жертовність конкретних людей: операторів станції, пожежників, водіїв швидких, вертолітників. Юрій Щербак з повагою ставиться до своїх героїв, намагаючись зберегти їхні імена для історії.

«З-поміж усього написаного в Україні про Чорнобиль … твір Щербака стоїть осібно. По-перше, він написаний «не так», як звикли у нас писати – тут маємо естетику літературного мінімалізму. Тут, по суті, «немає літератури» в тому розумінні, в якому ми звикли бачити її в нас. Так зване зображене слово відступило під шквалом інформації, гіпотез про вплив катастрофи на людину й природу, монологів людей, які опинилися в епіцентрі подій. Естетика тут поступилася місцем етиці... А про кон’юнктурні екзерсиси здебільшого на сторінках газет «Правда», «Известия», «Радянська Україна» то вже й не говоритимемо – то все було на замовлення; для того, щоб заспокоювати й дурити народ.» (Михайло Слабошпицький).

Потім ми звикли до Чорнобиля, до свого статусу, до доступності інформації. Дати вже згадували в основному тільки «круглі», пересічні громадяни почали заздрити пільгам чорнобильців…

І тоді, через більш як десять років після аварії, з’явиться «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» Світлани Алексієвич – мабуть її найсильніша і найболючіша книга. Український переклад зробила Оксана Забужко.

Це не підручник з історії чи звіт про технічні причини аварії. Це «історія почуттів». Алексієвич працювала над книгою понад 10 років, записавши інтерв'ю з більш ніж п’ятистами свідками: ліквідаторами, пожежниками, вченими, політиками та звичайними селянами, які відмовилися покидати свої домівки…

Книга складається з монологів. Авторка ніби зникає, даючи можливість героям говорити самим. Це створює ефект максимальної щирості, де кожен голос – це окрема трагедія.

Головна думка книги: Чорнобиль – це не просто катастрофа, це подія, для якої у людства не було мови. Люди воювали з «невидимим ворогом» (радіацією) методами Другої світової війни. Це було для нас на той час тим, що виходить за межі нашого розуміння часу та смерті.

Тема кохання на тлі смерті. Розповідь Олени Ігнатенко про те, як вона доглядала за вмираючим чоловіком, стала основою для декількох фільмів про Чорнобиль. Це історія про те, що кохання виявилося сильнішим за страх перед смертельною радіацією.

Книга також піднімає питання ціни людського життя в тоталітарній системі. Ліквідатори йшли на дах реактора не лише тому, що їх змушували, а тому, що відчували свій обов'язок.

Світлана Алексієвич так же, як і Юрій Щербак, пише, як держава намагалася приховати масштаби трагедії, і як ця брехня вбивала людей ефективніше за саму радіацію.

«Ми — свідки Чорнобиля... Ми ще не знаємо, як з цим жити. Ми використовуємо слова з іншого часу. Ми відчуваємо щось, що не вкладається в наш досвід».

Це не розважальне читання, а глибоке занурення в людський біль, який письменниця перетворює на високу літературу.

Чому ми знов і знов повертаємось до літератури про Чорнобиль?

Бо війна. Хто тоді міг подумати, що ця трагедія – це тільки початок? Що безумні у своїй ненависті московити через майже сорок років будуть стріляти по Чорнобильській станції і знов і знов наражати людство на смерть і небезпеку. А значить тема ця ще довго не втратить своєї актуальності. Знов і знов одні будуть нищити і вбивати, а інші героїчно захищати в ім’я збереження життя!

Ліна Костенко

Атомний Вій опустив бетонні повіки. 
Коло окреслив навколо себе страшне. 
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! 
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв, — 
чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали. 
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?! 
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені 
нікого з вас довіку не простять!