НТБ КНУТД

Книга Артема Чапая «Не народжені для війни» вражає своєю щирістю. З одного боку в наш час важко когось здивувати щирістю – про війну тільки так і можна писати: багато хто має мілітарний досвід, фальш зразу помітна. А з іншого – автор торкається дуже чутливих наразі тем: відношення до війни, готовності стати на захист рідних, ухилянтства, мобілізації… Книга, повна рефлексій і роздумів. Погляд зсередини. Суспільство і так вкрай напружене і знервоване: хтось воює, хтось вже втратив чоловіків і дітей, хтось живе на межі можливостей, в постійній тривозі за рідних у війську, хтось працює на перемогу, волонтерить, а хтось місяцями не виходить з дому… Всі все розуміють, частіше всього не засуджують, але важко зберігати спокій і об’єктивність в нерівних умовах.

Артем Чапай, письменник і журналіст, сорок років свого життя був принциповим пацифістом, захоплювався Сковородою, любив "сковородувати" - подорожувати пішки без особливої мети і розмовляти з простими людьми. Такі ж погляди мала його дружина. Ця єдність лівих ідеалістських переконань наповнювала їхню сім’ю, крім кохання, сенсами і спільним світобаченням. В такому дусі вони і синів своїх виховували. Але ж це було до війни.

«Абстрактний пацифізм – це привілей тих, хто не постає перед екзистенційним вибором і може собі дозволити просто теоретизувати. Бути пацифістом у мирний час – це як бути веганом, поки не їси. Проти бомб і ракет петицію не напишеш. Ненасильницький опір проти Мороку відбуватиметься на тлі загибелі і тортур. У тому числі цивільних».

«Що відбувається всередині людини, яка ніколи й гадки не мала брати до рук зброю? Людини, як тепер кажуть, не народженої для війни? Людини, що роками планувала тікати й ховатися? Чому і як вона змінює свій погляд? Що, що саме відбувається всередині? Уже третій рік – скоро четвертий – в армії я рефлексую про це. Розкручую, розплутую клубок. Але досі розумію не все. Хоча, здавалося б, достатньо подивитись у власну душу».

Коли автор прийняв для себе найважливіше рішення – йти у військо, він боявся сказати про нього дружині і близьким. Боявся, що його не зрозуміють. Проте його дружина знала, що саме так і буде, знали батьки, знали друзі. «Можливо, близькі часом знають тебе краще, ніж ти сам».

«Я чітко пам’ятаю своє головне почуття в перші дні, коли на Україну насувався Морок. Я відчував любов. Всеохопну любов. І солідарність з усіма, кого бачив, і про кого думав.

Потім це почуття розщепилося. На початку здавалося, що ми всі в одному човні. Однак різні люди, природно, почали робити різний екзистенційний вибір. Тепер я мушу силоміць збирати свої почуття любові і солідарності докупи. Якщо не робити свідомого зусилля волі, інстинктивна солідарність обмежується лише тими, хто теж вирішив боротися, приєднатися до Опору».

Артем Чапай відверто пише про свої токсичні почуття до тих, хто залишився в мирному житті «тихенько пересидіти». Бо він ніколи так надовго не розлучався з дітьми, і боявся, що загине, так їх і не побачивши. Це був не страх, і не депресія, це був «болючий пошук справедливості всередині власного суспільства». Автор нікого не засуджує, входить в ситуацію тих, хто не готовий іти воювати, кому не дозволяє здоров’я, або сімейні обставини, але… Але давайте бути чесними: «культурний фронт», «інтелектуальний фронт», «науковий фронт», «економічний фронт»… Це просто виправдання.

«Частіше, ніж хотілося б, доводиться чути думку, ніби «особливим» людям – таким, як письменники чи музиканти, чи … знає хто, - не варто брати безпосередньої участі у війні. Іноді подібне кажуть, наприклад, про журналістів, про спортсменів або інших публічних людей, ну і далі за довгим списком професій – від ІТ до біології.

Я цілком добре сприймаю людей, які чесно кажуть, що бояться смерті. Я сам її дуже боюся. Значно гірше приймати пояснення про те, що хтось вважає себе кориснішим» в інших ролях».

І, звичайно, найважливіше місце в книзі займають розповіді про побратимів, про тих, хто був пліч-о-пліч в найважчі дні. Люди освічені і прості, різні за характерами, віком, всім тим бекграундом, який тягнеться за кожним, впливаючи на рішення і вибір. І вони свій вибір зробили. Для багатьох несподіваний і складний, але єдиний з можливих на той момент.

Саме тому, що подібний вибір – краще бути діячем і бігти назустріч Мороку, ніж бути жертвою й бігти від Мороку – саме тому, що подібний екзистенційний вибір зробили сотні тисяч людей, Україна «ще не вмерла».

Воєнна доля наразі їх роз’єднала фізично, але не духовно. Одні загинули, інші потрапили в полон, хтось отримав важкі поранення, комусь вдалося перевестися в тилові частини, дехто переїхав за кордон… Так як було раніше, вже ніколи не буде.

«Україна досі тримається перед лицем Мороку передусім за рахунок отієї справжньої «ось-України», всіх тих непоказушних, або й показушних, приємних і неприємних, звичайних надзвичайних людей, які носять не тільки патріотичні дизайнерські світшоти й вишиванки, а й піксель із мультикамом. Людей, не народжених для війни».