НТБ КНУТД

Виповнюється 100 років від дня трагічної загибелі Симона Петлюри. Він був одним із творців Української Народної Республіки, очільником Директорії УНР та головним отаманом Армії УНР. Саме за лідерства Петлюри 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.

Актуальний Симон Петлюра зараз тим, що – на відміну від інших діячів періоду Української революції 1917–1921 років – розумів важливість армії і зброї, зауважують історики. «Не забуваймо про меч. Учімося міцніше тримати його в руках» – це відома фраза Симона Петлюра, який був міністром військових справ УНР.

25 травня 1926 року у центрі Парижа, на вулиці Расін, Самуїл Шварцбард під приводом помсти за єврейські погроми пострілами з пістолета вбив Симона Петлюру, Це вбивство – одна з найбільш драматичних і суперечливих подій української історії XX століття.

Симон Петлюра був головою Директорії УНР у 1919-1920 роках, Головним отаманом війська і флоту. Після закінчення радянсько-польської війни емігрував. Спочатку перебував у Польщі, але радянська влада вимагала його видати, потім він переїхав в Угорщину, Австрію, Швейцарію і в жовтні 1924 року – до Франції.

За Петлюрою полював Радянський Союз, і політичні вбивства українських лідерів не були для комуністів чимось поодиноким. Однак тут ситуація складніша: Петлюру не просто вбили, його зробили винним, а вбивцю – виправдали. Суд над Шварцбардом фактично перетворився на суд над Петлюрою. Вже вбитого лідера називали «організатором різанини» та «погромником», а виправдальний вирок убивці зустрічали оплесками. Дискусія про міру політичної відповідальності Петлюри триває досі.

Але жодного документа, жодного свідчення про участь Симона Петлюри в погромах чи в їх організації не існує. Навпаки, Головний отаман вживав усіх можливих заходів, щоб зупиняти і не допускати погромів. І про це свідчать численні документи та відозви за його підписом.

Петлюра був патріотом, публіцистом та літератором, завжди виступав на боці скривджених та захищав меншини.

Українські військовики, стаючи на захист убитого, запевняли, що погроми відбувалися стихійно попри сотні указів головного отамана, що забороняли будь-яке свавілля. Навіть супротивники в поглядах визнавали Петлюру справедливим, добрим та гідним поваги.

Для української громадськості та діаспори вирок 1927 року став шоком. Українські кола в Європі не змирилися з тим, що вбивця їхнього провідника отримав виправдання: вони організовували комітети пам’яті, збирали документи, звертались до преси, друкували наклади та проводили пам’ятні акції, намагаючись протиставити масиви документів тій публічній наративній хвилі, яка працювала на дискредитацію Петлюри. Правових важелів домогтися скасування вердикту було вкрай обмежено – виправдальний вердикт присяжних у Франції фактично завершив справу, а поширення пропаганди зробило історичну платформу для дискредитації українського руху.

Вбивство і виправдання вбивці стали перемогою радянської пропаганди та ударом по українській ідеї. Але історія довела, що знищити ідею незалежної України не можна – навіть убивши її лідера.

Петлюру поховали на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові, Рівному, Тернополі, Стрию, Івано-Франківську та Києві; пам’ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.

У Парижі також діє Українська бібліотека, яка носить ім’я Симона Петлюри.