НТБ КНУТД

Війна в Україні, яка триває вже одинадцять років, змінила кожного з нас особисто і змінила нас як суспільство в цілому. І ці зміни не могли не вплинути на національну культуру, і особливо національну книгу. Наразі маємо унікальний масив воєнної ветеранської літератури, як прози, так і поезії, літератури щирої і відвертої, автори якої бачили війну зблизька, несуть її на своїх плечах, захищаючи нас від неї своїми тілами. Вони дають нам змогу побачити війну з різних ракурсів і сторін, доторкнутись до тієї царини сучасної дійсності, суб'єктом якої кожен з нас може стати щомиті.

Однією з найяскравіших таких книг стала для мене книга Артура Дроня "Гемінґвей нічого не знає". Це збірка коротких есеї‌в молодого автора, військового ЗСУ, яка торкаються багатьох серйозних тем: Бога і віри на війні, любові і  побратимства, української культури і культури світової, їхньої актуальності в наших реаліях життя і смерті.

«І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, – це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, – про тебе.

Час жорстокий. Нечесний. Роз’ятрювальний.

Але не можем від нього ховатись. Маєм проживати його, хай навіть і так.

Роз’ятрювально. Жорстоко. Казати йому, що ніколи не зможе забрати всього. Наприклад, виривати із цього часу частинки, перетворювати на літературу. І, якщо ми все робимо правильно, то ця література завжди нам кричатиме: «Я про тебе! Я тепер і назавжди про тебе!».

Виявляється що досвід минулих воєн нам зовсім не підходить. Бо наші воїни не шукають нагоди стати героями, вони приймають єдине правильне рішення і йдуть захищати своїх.

«Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все…

Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися – означає загинути цілій нації».

Іноді, щоб захистити, треба щось втратити, або нести непоправні втрати вже захистивши. Щоб захистити мирне життя, чоловіки відмовляються від своїх мирних професій, втрачають сім'ї, друзів, побратимів, здоров'я, життя... І тому багато роздумів про мобілізацію і ухилянтів.  Героїв не міняють.

«Герої не втомлюються, не жаліються, не падають духом, не втрачають здоров’я,  не потребують заміни. Герої навіть не вмирають, якщо вірити тому, що скандують на їхніх похоронах. Дуже зручно мати в країні трохи людей, яких завжди можна назвати героями і вірити собі в них. І хай розрулюють. Якщо вже пішли на війну, то хай вертаються або з перемогою, або так, щоб ми зустрічали їх на коліні й нагадували одне одному, що герої не вмирають.

Дай нам, Господи, ще трохи героїв, і ти побачиш, як сильно ми будемо у них вірити!»

«Таким є головне правило нової математики існування. Щоб хтось жив, хтось інший повинен це життя захищати. Лінія фронту і військові на ній – це єдине, що відділяє нас від жахливої смерті».

Книга не просто психологічна, вона психотерапевтична як для самого автора, так і для читача. Автор знов і знов розповідає про втрату побратима, «Дока», і кожного разу спливає щось нове, раніше не помічене, або несуттєве. Прокручуючи раз по раз в пам'яті подробиці того трагічного дня, ми долучаємось до спогадів автора і разом з ним бачимо в немолодому, невеликому чоловіку справжнього Воїна, справжню Людину, втілення люблячого Бога, Бога Окопного...

«Коли священик одягає камуфляж, бере замість автомата стару зашуровану Біблію та їде під обстріли, щоб помолитися з тими, хто хоче разом помолитися, - це говорить про Церкву більше, ніж папи римські та патріархи московські.

Коли чоловік на межі зриву отримує лист із дитячим малюнком і втирає сльози - це в ньому стільки Бога проявляється, що й не осягнути.

Так, ми віримо, що Господь все може і всіх любить. Але Він досі не зупинив умить все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я точно Його запитаю.Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній. Я матиму багато незручних питань.

Але точно не спитаю, де Він був, де був Бог під час війни. Саме це я знаю. Бачив і відчував. Він був із нами в кожній ямці та під кожним обстрілом.

Наш Окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, з нами втомлений.

Інколи стаає так невимовно важко, такий вже край. А тоді раптом з'являється думка, що я в найбільш правильному місці на цілу планету. На весь створений час і простір. І маю зараз бути тільки тут.

Який чудовий доказ існування.»