НТБ КНУТД

Чи бачать небеса котів? : повісті / упоряд.: О. Полевіна, Е. Заржицька. Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. 192 с.

14 січня 2023 року росіяни поцілили ракетою у мирний багатоквартирний будинок в м. Дніпро. Загинуло 46 невинних людей, серед яких було 6 дітей.

За три роки війни скільки ми чули таких новин! Скільки бачили моторошних кадрів, які облетіли світ: розбирання руїн, пошуки виживших, незламний бородянський півник, яскраві фарби кухонь, картини, що так і залишились висіти на стінах вже неживих будівель. За кожною сухою цифрою жертв стоять не просто чиїсь життя, стоять зруйновані Всесвіти: того, хто загинув, його близьких, друзів, коханих людей, навіть його домашніх тварин.

"Чи бачать небеса котів?" - дуже незвичайний цікавий спільний проект Ольги Полевіної і Еліни Заржицької, що об’єднав 36 авторів і авторок під одну обкладинку. Книга присвячена пам’яті загиблих внаслідок російської агресії в мирних містах України. Це спроба проникнути у внутрішній світ кожної людини, яка постраждала, оживити в пам’яті її риси і характер, уявити обставини, в яких застав її роковий вибух. Війна не жаліє нікого: загинули цілі сім’ї з кількох поколінь, невинні діти, талановиті підлітки, щасливі молодята, втомлені дорослі, немічні старенькі… А ще – котики, собаки, інші домашні улюбленці. Кожен автор ніби зазирнув за двері однієї з 36 зруйнованих квартир. Результатом стали 36 окремих новел про любов, кохання, відданість, самотність, підлість і зраду…

Головний герой книги – будинок. «Він гордо стояв на пагорбі. З цього місця добре бачив місцевість навкруги… Він стояв на пагорбі, наче велетень, який розправив крила, обіймаючи простір над великою рікою, й очі-вікна верхніх поверхів першими зустрічали сонячні промені… Кажуть, що в будинків немає душі. Неправда. Частка його душі була в кожному кутку, за кожною стіною. За кожними дверима існував усесвіт, окремий та ізольований, і все ж таки частинка загалу. На стінах осів пил споминів. Дім знав такі таємниці, які, мабуть, ніколи нікому не стануть відомі. А він – знав. Відчував кожну думку, кожен поштовх, пам’ятав кожного, хто жив тут за ті десятки років його існування. Це для людини – багато, а для будинку – ніщо. Тож недарма він уважав себе молодим».

А скільки таких будинків по Україні? Будинків Києва, Дніпра, Маріуполя, Краматорська, Запоріжжя, Одеси, Мар’їнки, Покровська… Війна – зло! Абсолютне, беззаперечне і суцільне. Той, хто позбавляє життя іншу людину – вбивця. Навіть, якщо в його руках немає зброї, а є тільки злоба, жадібність і зневага до іншого народу, іншої країни, іншого світогляду. Це зло, як отрута, розливається і просочує собою все пустоту. Але зло не має надії, воно потворне і мертве. А ми живі. Загиблі живуть в нашій пам’яті, в розповідях, спогадах, в нащадках. І кожна смерть буде помщена.

"А ще, Ромчику, в мене виросли крила, величезні крила. І зовсім не важкі. Ними я прикриватиму наших бійців на полі бою, відвертатиму від них кулі, витиратиму солоні сльози вдів і матерів...

Мій любий, усе минеться. Опалені лани знов стануть квітучими. Поруйновані міста відбудують усім світом… З одного боку, там, де встає сонце, буде міцний кордон, і ніхто вже не посміє перетнути його. А з іншого, там, де сонце заходить, буде вільний шлях – аж до самого синьоокого океану – і навіть іще далі. І чудові далекі всесвіти, про які ми з тобою мріяли, будуть відкриті для наших дітей".

Текст Олександри Чепілко