НТБ КНУТД

«Але тоді, того обстрілу, під тим нескінченним мінним виттям, на п’ятдесят якомусь близькому вибуху, я пообіцяв Богові чи комусь там, угорі або внизу, де вже мене було чути, що як виживу, то щодня писатиму про нашу війну — чесно й відверто».

Автобіографічна книжка Павла "Паштета" Белянського, бійця ЗСУ, "Битись не можна відступити" про кожного з нас, точніше  – про кожного з нас, якби ми зробили той самий важкий і невідворотний вибір після лютого 2022 року. Ніхто з героїв цієї книги, бійців окремого штурмового батальйону ЗСУ, не був народжений для війни. Кожен мав мирну професію - учителя, водія, письменника, майстра із встановлення вікон, бізнесмена... Ніхто з них не був хрестоматійним, бездоганним героєм, ніхто не рвався в бій. В когось були заплутані стосунки, а хтось, навпаки, мав сім'ю, дітей і затишний дім. Чоловіки і жінки, люди різного віку, різної освіти, різного життєвого досвіду пішли у військо, не завжди уявляючи, що на них чекає, бо не могли інакше.

Найперше слово, яке приходить на думку, при роздумах про цю книгу – "щирість". Щирість і чесність – в зображенні стану справ в армії, окопного побуту, настроїв героїв, їх особистого життя. Людям властиво боятися, це нормально. Ніхто з нас не знає, як проявить себе в умовах небезпеки, в бою, в випробуваннях. І може таке статися, що нарваний херсонський хуліган злякається, а втомлена сорокарічна жінка, яка все життя тягнула на собі сім'ю і роботу, полізе в саме пекло рятувати побратимів. І так, війна огидна, страшна і дуже брудна. Вона виносить назовні все найгірше, що є в людині. Але і найкраще. І може стати саме тим місцем, де людина відчує себе по-справжньому корисною і затребуваною, зустріне близьких по духу побратимів, вперше покохає. Ми бачимо, як змінюються бійці, їх світогляд, як вони вчаться воювати, вчаться виживати і рятувати інших. Тигра, Марс, Дуга, Сверчок, Гусь, Чорний... Ще не один день ми будемо згадувати їхні позивні, героїчні і не дуже вчинки, повороти долі… Хтось з них загине, хтось отримає важке поранення, а хтось виживе і воюватиме далі!

Воєнна проза робить нас, українців, ближчими, вчить бачити один одного попри всю різність досвідів і поглядів. Це і данина пам'яті тим, хто загинув, і підтримка тим, хто воює, і мотивація для тих, хто ще в роздумах.

І, звичайно, дуже символічною є доля першого накладу книжки, який вщент згорів 23 травня 2024 року після російськгого ракетного удару по друкарні «Фактор-Друк» у Харкові... Можна знищити папір, але не дух. Впевнена, саме цю книгу буде перевидано ще не раз, бо вона чесна, відверта, вона піднімає читача до свого рівня, смішить і примушує плакати, а головне - думати.

«Паштете! Ти, якщо в Києві зустрінеш письменника, який почне писати книгу про війну, скажи йому, щоб він у ній написав про Машу […] Це моя дочка, її звуть Маша, їй п’ять років. Я її не бачив два роки. Дружина не дає. Ну, там усе складно. Але по суті, розумієш, я в цю всю тяганину потрапив через те, що в мене є вона. Нехай десь залишиться пам’ять про те, що багато хто пішов захищати своїх близьких заради… ну, заради… Коротше. Її звуть Маша. Ти не забудь».