НТБ КНУТД

Городецька Г. Інклюзія. Київ : Темпора, 2022. 144 с.

Книгу Ганни Городецької "Інклюзія" присвячено вечірній школі. Більшість з нас має дуже туманне уявлення про такі заклади освіти і тих, хто там працює, і уявлення це сформоване скоріш старими фільмами, ніж сьогоднішніми реаліями, і до нашого життя не має жодного відношення.Тим цікавіше доторкнутися до цієї теми, побачити учнів, побачити педагогів, побачити соціальні умови, які спонукають дорослих людей йти вчитися у вечірню школу.

Невелике містечко, наш час. У вечірній школі дуже специфічний учнівський склад. Наприклад, спокійний добрий Вася 19 років, який не вміє читати, ромська красуня Флоріка, яка не вміє писати, талановиті сомалійські підлітки-біженці Іссе, Ях'я, Фардін і Массі, дівчинка Орися, яку кинула мати, хлопець з інвалідністю Сєня... І ще багато-багато інших - тих, кого так легко не помітити, махнути рукою, віднести до якоїсь статистики і забути. Тих, з ким важко і марудно, і з ким багато проблем. В центрі оповіді - вчителька української мови і літератури Олена Трохимівна, жінка з неабияким життєвим досвідом і великим серцем, небайдужа і віддана своїй справі. Саме до неї приходять учні, а іноді і їхні батьки зі своїми проблемами в пошуках розуміння і підтримки. І вихід завжди знаходиться. Комусь вона допомагає визначитись з професією, комусь просто дає життєву пораду, допомагає знайти роботу, або винайняти житло, або влаштувати в притулок... Її учні, дорослі люди, часто в житті виявляються зовсім безпорадними і наївними.

Хоч книга торкається досить чутливих тем, але вона зовсім не сентиментальна, не сльозлива, втім, як і її героїня. Ця, думаю, не вигадана історія про те, як раціональне мислення, тверезий підхід до проблем, небайдужість до людей можуть творити справжні дива. І мимоволі читач теж переймається долями героїв, вчителів і учнів.

Книга закінчується сумними і сухими словами: "Вечірню школу закрили". І з одного боку прикро, що на один острівець любові і прийняття стало менше, з іншого – Олена Трохимівна зробила для кожного учня все, що змогла, щоб їм було трохи легше шукати своє місце в житті і суспільстві. Вона завжди питала «Що можна тут зробити?», а не розводила руками «Та що тут зробиш…».

Особисто мені трохи не вистачило обсягу життєвих доріг учнів школи і дуже хотілося б продовження.