НТБ КНУТД

В ці дні, дні наближення третіх роковин з початку повномасштабного вторгнення, кожен з нас особливо чутливий і вразливий. Раз за разом, проти волі, набігають спогади, як все тоді було: як нас напередодні присипляли і заспокоювали святковими промовами, що війни не буде, як згодом Київ покидали посольства, а потім раптом - перші вибухи, перші укриття в непристосованих підвалах, перші розбомблені будинки... І ті відчуття - страху, гніву і люті.
Книга Тамари Горіха Зерня "Шептуха" абсолютно магічна і абсолютно реалістична водночас. Магічна -  тому що, по-перше, вона тримає і не відпускає з першої до останньої сторінки, по-друге, вона вся наповнена тією магією, якою спочатку так кортить пояснити все непояснювальне, а потім розумієш, що це - магія людських стосунків, магія дружби, правди, сміливості, вчасної допомоги, слів підтримки, підставленого плеча, магія відповідальності... Реалістична ж, тому що кожна з нас пізнає в Ользі Петрівні, головній героїні, себе. Ми живемо в той самий час, ходимо по тих самих вулицях того самого міста, так само реагуємо на події і маємо ті самі проблеми...
Дія роману починається восени 2021 року. Успішна інтелігентна жінка, перекладачка, яка багато що вміє і багато чого знає, тимчасово переїжджає в невелике село без водогону і каналізації, з депресивною назвою Незаможне, в стару бабину хату. До того ж це Сумська область, саме прикордоння з болотами, де люди родичаються, спілкуються і хочуть з усіма "жити дружньо". Одного дня Ольга Петрівна чкурнула туди з наплічником і котячою переноскою в пошуках внутрішньої рівноваги, щоб розібратися в своєму житті, знайти відповіді на складні питання про свою сім'ю, своїх батьків і рідних... В селі її, як і покійну бабу, вважають за відьму, "Шептуху"... Спочатку це лякає, потім смішить, потім дратує... Люди живуть забобонами, вірять  телевізору, слухаються батюшку московської церкви, сподіваються, що найстрашніше їх омине. Марно Ольга Петрівна в передчутті початку вторгнення умовляє односельців виїхати, або вивезти дітей, або хоч запастись ліками. Над нею тільки сміються і радять "не розганяти паніку".
А потім починається війна.
І "Шептуха" стає Шептухою. "Ось так, приговорювала, ось так, як цей дим накриває цвинтар і мертвих його, хай накриє село і всіх його живих. Хай зробить невидимим для злого, хай оточить валами і непрохідними хащами, хай обкладе непролазними болотами, хай заморочить, осліпить і заплутає гвалтівника й убивцю. Щоб нас знаходили тільки ті, кого ми самі запросимо, а чужинці блукали й забиралися геть. Хай непроникний покров огорне дівчаток у своєму лоні і малих дітей, щоб вони спали у безпеці, як вовченята у сухій норі. Хай клубиться перед жонами і не підпускає до них чужих загребущих рук. Хай снується під ногами мужів на лісових стежках і видає очі ворогам."
Перша книга письменниці, "Доця", буквально "вибухнула" свого часу. В ній розповідається, як все починалось в 2014 в Донецьку. В "Шептусі" - як все починалося в  лютому 2022. Ці книги -  звинувачувальні документи. Вони правдиві і чесні, вони нічого і нікого не прикрашають, примушують плакати іноді від горя, а іноді - від сорому. Але їх хочеться читати знов і знов, бо це справжня велика, сучасна українська література, література нашої Перемоги!