НТБ КНУТД

Книга молодої української авторки "За Перекопом є земля" є одним з найкращих сучасних літературних творів про Крим. Вона така багатошарова, торкається таких вразливих і болючих тем не тільки суто кримських, а й загальноукраїнських, загальнолюдських, етичних, що кожен читач знайде в ній щось своє, особливо близьке саме йому.

Робота над написанням книги тривала понад десять років. Анастасія Левкова опрацювала величезну кількість документів, етнографічного матеріалу, опитала десятки людей. Книга охоплює проміжок часу від початку 90–х до наших днів. В центрі твору – життя, кохання, становлення і пошук самоідентичності однієї кримської дівчинки, дівчини, молодої жінки. Її життя – наче тло, на якому можна спостерігати різні зрізи і сторони соціальних, культурних, освітніх проблем Криму. Багато уваги приділено в творі мовному питанню, розповідається, як важко і складно було відкривати українські класи, умовляти батьків і дітей вивчати українську і кримсько- татарську мови. Іноді дуже непросто складались міжетнічні стосунки. Люди звикли жити в полоні своїх упереджень і стереотипів, особливо старше покоління. "Доцю, ми – русскіє. Ти дружиш із кримськими татарами. А прийдуть націоналісти – і скажуть: тут повинні жити лише українці, а іншим в Криму не місце. Ти такої загрози не бачиш?". Багато розповідається про діяльність російських громадських і "культурних" організацій, яких було безліч в Криму, їх пропагандистську діяльність, промивання мізків кримчанам. Героїня, її подруги, друзі, коханий, такі різні за етнічним походженням, мають протилежні погляди, відповіді на питання, досвід... В кожного свої сімейні історії і таємниці, свої скелети в шафах. Молодь дискутує, сперечається, але всі гаряче люблять свій Крим, своє життя, аж поки...

... наступає той день, коли всі вони стають перед вибором, як далі жити, де жити, на чий бік стати. Цей день – 26 лютого 2014 року, переломний день в історії Криму, в історії України. В книзі події цих днів описані майже з похвилинною точністю, з точок зору різних етнічних і соціальних груп, різних поколінь.

Оповідь в книзі ведеться від першої особи, але ми майже до останньої сторінки не знаємо імені героїні. Ми знаємо, що її дід і бабуся з Уралу, а отже, ймовірно, росіяни, знаємо, що дід в минулому КДБіст, а батько – сталініст і "совок". А ще вона дуже любить російську літературу, пише вірші і живе саме в цьому культурному контексті. Маючи схильність до мов, вона вивчає кримсько-татарську – мову своїх близьких друзів, українську – мову улюбленої вчительки, знає англійську... І весь час намагається зрозуміти, хто вона, де її серце. І тільки, коли вона знаходить для себе відповіді на всі питання, ми дізнаємося її ім'я. Яке? Про це ви дізнаєтесь, коли прочитаєте книгу "За Перекопом є земля". І ще – чому саме так вона називається. "Ми, хто виросли на Дідах Морозах, а не Святих Миколаях..., ті, хто слухали у підліцтві Земфіру і "Сплін" а не "Аква-Віту" і "Скрябіна", і "Океан Ельзи" відкрили для себе з російського серіалу "Брат",... читали Купріна і Пєлєвіна, а про Курбаса і Андруховича дізналися вже дорослими, ми                          не п р и м а ж е м о с ь. Ми д о л у ч и м о с ь...

І, може, нам будуть снитися сни російською, але під "Ще не вмерла" рука сама тягнутиметься до серця. Нас не розчулить "Матушка россия", зате "Червона калина" пройматиме до кісток. Ми долучимось – ми виберемо українську мову і українську культуру, хай не як мову й культуру своїх батьків і дідів, бо родинні історії – болісні і суперечливі, – а як мову своїх дітей. Тож нашим дітям не доведеться відкинути звичне з колиски, шукати нових себе, видлубувати культуру своїх справжніх предків або й не предків, а просто сусідів, і наші діти вже не каратимуться відчуттям: я – примазався, я – примазалась".